Коли у вересні 1939 р. в Надсянні настала радянська влада коло нашого с. Мякиш Новий Ярославського повіту, почали будувати нову залізничну лінію. Приїхало тут на заробітки чимало людей із східної України. Знаходили видно кращі умови життя від тих у своїх залишених колхозах. Початково жили в наметах,в тимчасово зліплених землянках. Місцеві українці, хоч самі гніздилися в малих дерев’яних хатках, брали і їх на квартиру. У нас замешкали Тетяна і Михайло Шевченки з трилітнім Петром та на рік молодшим від нього Васильком. Прибули власним конем та возом з далекої Білоцерківщини. Михайло возив пісок до формування насипу.
Обоє оказалися висококультурними та чесними людьми. Мій дідусь Іван Коваль, колишній діяч "Просвіти"та палкий патріот трактував гостя з України як рідного брата. Обох єднала любов до України, турбота про її дальшу долю. Часто засівши за стіл довго обговорювали політичну ситуацію у світі, розмірковували про можливості визволення її від чужого ярма. Тетяна, як ровесниця моєї мами, стала майже її сестрою. Разом трудилися при будові, ходили до церкви, співали в хорі, допомагали собі навзаєм в щоденних турботах. Хоч обі наші сім’ї містилися лише в кухні і одній кімнаті, жили ми згідливо без сварок чи інших непорозумінь. Сьогодні здається це чимсь невірогідним, однак в тамтому часі було це чимсь зовсім звичайним. Їли ми при вспільному столі, зуміли ділитися останнім куском хліба.
Шевченко, як з натури особа життєрадісна та дотепна, при кожній нагоді нас дітей забавляв веселими пісеньками і танцями. В свята чи в дні народження при скромно заставленому столі лунали гомінкі радісні розмови, гарно виконувані співи. Михайло не раз із сльозами в очах пригадував час жахливого голодомору у своєму краю в 1932-33 роках. Розказував, що тільки йому завдяки перебуванні в тих літах у місті вдалося зберегти життя. З чисельної багатої колись сім’ї крім нього не залишився ніхто. В щільно обставленому НКВС селі запанував такий голод, що люди виловили та поз’їдали всіх котів і псів, пробували рятуватися з’їданням кори з дерев.
Коли потім приїхав відвідати рідний дім, не застав вже в ньому нікого. Від не чисельних вже сусідів довідався, як позбавлені якої небуть їжі поволі запухлі від голоду вмирали молодші від нього брати, сестра, матір та батько, дідусь. Не спосіб було їх могили на кладовищі, бо всіх звожувано там драбінястими возами і скидано до вспільних ям. Пригадуючи це нерідко плакав немов дитина та прекрасним голосом починав співати свою близьку його серцю пісню. Якої моя мати назавжди запам’ятала найбільш вимовні слова: " Україно моя хлібородная, чому ти стала така голодная". Тоді озивалася в ньому непримиренна ненависть до тих,що довели його урожайну Батьківшину до так нечувано страшного лиха. Присягавсь, як тільки знайдеться нагода в першу чергу стрілятиме до тих кремлівських злочинців несучих за це відповідальність та надалі нищать український народ. В нашій хаті народилася ще Шевченкам донечка, якої імені вже не пам’ятаю.
Після приходу в Надсяння німецького загарбника у червні 1941, Шевченко позбавлений роботи, бо будову залізниці припинено, своїм кінним возом разом з родиною вирушив на свою Білоцерківщину. Там почав господарювати в рідному селі.
Нам прийшлося зносити тяжке ярмо німецького окупанта. По його відступі літом 1944 р прийшла знов до нас Радянська Армія та покликала у свої ряди кількадесят мужчин з села. Зразу пішли всі на фронт. Чимало з них загинуло в боях, інші повернулися пораненими, серед них і мій дядько Микита, заледве декількох зберегло повне здоров’я. Однак в нашому рідному Надсянні не настав час сподіваного спокою після віднесеної перемоги над гітлерівською Німеччиною. Розпочався посилений польський антиукраїнський терор, пов’язаний з вбивствами грабежами та насильними масовими депортаціями всіх українців з їх відвічної батьківщини. Виселено і мого дідуся, у якого я виховувався. Я з матір’ю і батьком якось залишився, але прийшлося нам жити в атмосфері безнастанного страху та біди спричиненої грабунками.
Як добре пам’ятаю, восінню 1946 р. отримали ми несподіваного листа з білоцерківщини від Тетяни. Писала, що її Михайло змобілізований до РА впав в бою під Кам’янцем Подільським, а вона не має чим нагодувати свою трійку дітей. За хлібом люди їздять далеко на Зах. Україну, бо тільки там можна його роздобути. Моя мама довідавшись про це вельми занепокоїлась, припускала, що знов настав там такий голод, про який чула від Михайла. Намагалася вислати Тетяні сухарі поштою, що оказалося неможливим. Навіть листи там не йшли. В наступному році весною і нас всіх ще залишених українців вивезено в худоб’ячих вагонах та розпорошено по всій Всх. Прусії. Перебуваючи тут в нашому сімейному колі завжди пригадувано незабутніх Шевченків, так як згадується людей близьких, родинно споріднених. Мати прагнула написати до Тетяни, довідатися як живе, але адреса до неї десь затратилася.
Вважаю за свій обов’язок пригадати цю правдиву історію тепер, коли вороги нашого народу намагаються його брехливо конфліктувати та роз’єднувати ніби то на якихсь там галичан та інших від них східняків. Становили ми завжди одну велику українську родину з’єднану любов’ю до нашої матері України та прагненням визволити її від чужого панування. З власного досвіду знаю, що і надалі вчених та розумних українців незалежно якою мовою говорять, де б вони не були єднають ті почуття приналежності до єдиної великої української родини.
